Вогонь, вода і мідні труби
У сучасному житті перемагає той, хто здатен змінюватися, залишаючись собою. На жаль, це вміють робити не всі. Найпривабливіше у світі — це талант. Кожна людина потенційно талановита, але не кожна здатна розкрити свій талант повною мірою. На долю людини тією чи іншою мірою випадають важкі фізичні випробування. Доводиться пройти крізь вогонь і не згоріти, крізь воду і не потонути, а зрештою гідно витримати найтяжче випробування — моральне, яке метафорично називають мідними трубами. Мій сьогоднішній герой уже багато років поспіль має справу з мідними трубами щодня — у прямому й переносному сенсі. Йтиметься про творчу особистість, адже творчі люди самі заряджені енергією високої якості й заряджають нею інших, допомагаючи якомога більшій кількості людей подолати вогонь, воду і мідні труби.
Дозвольте представити вам професійного музиканта й педагога з багаторічним стажем, оттавця Йосипа Борисовича Маргуліса. Насправді оттавцем він став лише у 2001 році, а народився й виріс у радянському Києві, де закінчив музичну школу та музичне училище імені Глієра. «Музика надихає весь світ, дає душі крила, сприяє польоту уяви; музика дарує життя й радість усьому сущому... Її можна назвати втіленням усього прекрасного й усього піднесеного». Неможливо не погодитися з таким містким визначенням давньогрецького філософа Платона.
Маленький Йосип із раннього дитинства полюбив музику й гідно проніс цю любов через усе життя. Цікава деталь: товариського хлопчика з абсолютним музичним слухом приваблювали духові інструменти! Досі він із великою теплотою та в найдрібніших подробицях згадує районний піонерський оркестр, у якому починав із баяна. Але остаточний вибір припав на духові, адже на них неможливо грати по-справжньому на самоті: потрібен колектив. Тому в музичній школі він навчався за класом труби, хоча паралельно мав опанувати й гру на фортепіано. Змішаний оркестр музичної школи брав участь у численних конкурсах між районними Будинками піонерів, його неодноразово запрошували на концерти до Верховної Ради, що вважалося великою привілеєю. Вчитися музиці було легко й цікаво. Питання вибору професії навіть не поставало. У музичному училищі педагогом Йосипа був артист оперного театру, соліст оркестру, тому в юного студента чітко сформувалася мета: він хотів піти стопами улюбленого наставника.
Після закінчення музучилища він два роки служив в армії, в ансамблі пісні й танцю МВС України та Молдови. Своє майбутнє молодий музикант мріяв пов’язати саме з оркестром. Тому й поїхав навчатися до консерваторії в місто Горький, нині Нижній Новгород, на оркестровий факультет. Під час війни Московську консерваторію було евакуйовано саме до Горького, тому в повоєнні роки Горьківська консерваторія стала філією Московської. Усі студенти десь працювали. Йосип одночасно працював у театрі опери та балету, у симфонічному оркестрі Горьківської філармонії та в кінотеатрі, де перед сеансами було заведено «пригощати» публіку живою музикою. Ще будучи студентом консерваторії, він став переможцем Російського міжрегіонального конкурсу виконавців на духових інструментах. Здобувши вищу музичну освіту, він повернувся до рідного Києва, але вже не сам, а з красунею-дружиною Валентиною, також дипломованою музиканткою, яка навчалася з ним у консерваторії.
У Києві Йосип став солістом симфонічного оркестру оперної студії при Київській консерваторії, солістом сценічного оркестру Національної опери УРСР, членом Гільдії професійних трубачів. Протягом п’яти років він був керівником і диригентом самодіяльного оркестру заводу «Більшовик». На громадських засадах у Товаристві сліпих навчав незрячих людей грати на музичних інструментах. Майже тридцять років — тридцять! — пропрацював у театрі оперети. Грав не лише в репертуарних театральних виставах, часто акомпанував на різноманітних конкурсах, фестивалях, на республіканському телебаченні. Був педагогом за класом труби в музичних школах. Першотравневі та листопадові паради не обходилися без оркестру, виконавцем якого незмінно залишався І. Маргуліс... Одним словом, музикант до мозку кісток.
Життя родини Маргулісів упродовж багатьох років не просто оточене й просякнуте музикою, а оспівує торжество музики як засобу зв’язку між людьми, породжуючи відчуття спільності й об’єднуючи людей. Чи випадково Йосипа з дитинства тягнуло до духових інструментів? Звісно, ні! Це подібне до командних видів спорту, де один за всіх і всі за одного. Гра в оркестрі вимагає від музикантів певних навичок: уміння чути ближнього в прямому й переносному сенсі, знати своє місце, гармонійно вписуватися в колектив, відчувати відповідальність за спільну справу — і багато чого іншого. Чи не тому в багатьох країнах, зокрема й у Канаді, такі популярні шкільні оркестри?
Опинившись у Канаді, Йосип Борисович заглибився у викладацьку діяльність. За понад двадцять років роботи в музичній школі Манотика в нього було понад сто учнів. На відміну від радянських музичних шкіл, у Канаді один і той самий педагог навчає і теорії — сольфеджіо, — і спеціальності, тобто гри на конкретному музичному інструменті. Навчальні програми складаються з кількох рівнів. Сьомий рівень відповідає музичному училищу, а восьмий дає додатковий кредит — залік — під час вступу до університету. Проте далеко не всі учні музичних шкіл мріють про великі оркестри. Грати на духових інструментах дуже корисно хоча б тому, що, окрім іншого, це розвиває м’язову пам’ять і зміцнює органи дихання.
Зазвичай опанування музичної грамоти починають із клавішних, адже на них усі звуки вже готові. На духових інструментах звуки треба навчитися видобувати. Трубу називають голосом Бога, відповідно, немає нічого дивного в тому, що саме труба є важливим інструментом у католицькій традиції. У Канаді дуже багато трубачів. Одним із найкращих, я в цьому впевнена, можна вважати й мого сьогоднішнього героя. Не думаю, що багато канадських трубачів пройшли бодай приблизно такий довгий, насичений різноманітними подіями шлях музиканта, вірного обраній справі життя.
Труба з міді довговічна, адже мідь — матеріал зносостійкий і не схильний до корозії. Життєстійкий і Й. Б. Маргуліс, який щедро передає емоції та ідеї, невтомно транслює довколишнім культурні цінності, зміцнюючи людське відчуття причетності й стимулюючи своїх слухачів та учнів до творчого самовираження. Головне — цінувати мистецтво в собі, а не себе в мистецтві!
Авторка: Марина Кочетова